Я народився 27 січня 1973 р. в с. Горінчево Хустського району у сім’ї православних християн. З дитинства відвідував сільський храм, був біля Олтаря, біля священика. У нас тоді служив о. Віктор Січ із Хуста, він привив мені любов до священства, завдячуючи його духовним проповідям я полюбив Божий храм.
У моєї бабусі сестри були монахинями в Липецькому монастирі: Матрона, Анисія і Парфенія, вони часто відвідували наш дім, я дивився на них, як вони йшли у мантії і зачаровувався. В Чумальові були монахині по маминій лінії: схимонахині Февронія і Олександра, нині покійні. З дитинства я ходив по монастирях, прагнув до монашества, тягнувся до нього. Завжди тримав пост.
Закінчуючи у 1989 р. 11 клас Горінчівської середньої школи, я почув, що в Городилові відкрився монастир. У той час у нас у селі вже служив о. Дмитро Кемінь родом із с. Ізи. Саме його я попросив, щоб він мене відвіз подивитися монастир. Після служби ми вийшли на горку де розташовувався монастир. Оглянувши обитель, мені спало на думку, що додому повертатися я не бажаю, а хочу залишитися у монастирі.
На той час я не знав у повному обсязі що таке монашество. Я бачив монахів у чорному і вони мені подобалися. Старався завжди іти на сповідь лише в монастир до о. Сергія. Батюшка Дмитро почав мене відмовляти, говорив: йди в армію, одружися. До того випадку я подумовував бути жонатим священиком, але якось ті плани зразу ж вивітрилися, я вирішив стати монахом.
Закінчуючи школу, здаючи екзамени, я на суботу-неділю з дому втікав, і йшов у монастир. Мама коли почула про моє рішення була проти, навіть у перший раз у житті побила, казала, що як я її залишаю, наймолодший у сім’ї, з ким вона буде доживати. Одного разу я сів на автобус Монастирець-Хуст і пішов у монастир, не сказавши вдома нічого, мама переживала, бігала по людях, шукала. З часом вона змирилася.
Останній іспит у школі на Святу Трійцю я здавав вже з монастиря. Мене прийняли послушником до Свято-Троїцького монастиря, де настоятелем був відомий духовний старець – архімандрит Єфрем (Молнар). Це був 1990 р. У наступному році я прийняв іночество і потім був пострижений в ієродиякона.
При монастирі я ніс послух повара і пекаря. При постригові мені дали ім’я Митрофан, яке я дуже не любив, бо хотів Харлампій. Після постригу, який проводив єпископ Євфимій, я дуже шкодував. Але одного разу мені приснився сон, у якому якийсь старець до мене говорив: „Чого ти мене так гониш, коли я до тебе так стремлюся?”. Після того випадку я сказав єпископу Євфимію: Отче, Ви мене постригли Митрофаном, то повинні дати мені й ікону Святого Митрофана, бо мені приснився старець з невеликою сідою бородою. Він відповів, що має якраз таку ікону яку я описую – це Святий Митрофан. Ця ікона і зараз знаходиться у мене в келії на стіні.
У 1992 р. по благословенню єпископа Євфимія мене направили у новоутворений Свято-Іоанно-Предтечинський чоловічий монастир у с. Бедевля Тячівського району. о. Іов (Стець) був направлений як настоятель, а я як благочинний. У 1994 р. владика Мефодій (Петровцій) забрав мене працювати до себе, в новоутворене Хустське єпархіальне управління, де я ніс послух келійника, повара і диякона. Тут я пробув біля 9 місяців і за проханням жителів с. Бедевля знову повернувся в Свято-Іоанно-Предтечинський чоловічий монастир. Після о. Іова призначили настоятелем ігумена Феодосія (Крачфалушій), але він, побувши на цій посаді з осені до весни, відмовився і залишив монастир. Коли я повернувся в Бедевлю нас було 15 чоловік, ми просили настоятеля з Почаєва. Владика Мефодій рукоположив мене в Свято-Миколаївському монастирі в с. Іза-Карпутлаш в сан ієромонаха і видав наказ про призначення настоятелем в Бедевлю. Я виковував обов’язки настоятеля з 1996 по 2000 рік. Наприкінці мого керівництва монастирем склалися такі умови, що я відмовився від настоятельства і вирішив виїхати в один з російських монастирів. Але сестри й ігуменя Углянського монастиря Екатерина запросили мене до себе, тут я пробув біля 8 місяців. З часом висвячений в ігумена, а потім в архімандрита.
У 2001 р. владика Агапіт запросив мене у Мукачівсько-Ужгородську єпархію і запропонував піти в монастир, або на приход. Я попросив направити мене священиком у храм, який є у найгіршому становищі. І це був храм у Ракошині-Руському, у якому протікала стеля, обвалювалися стіни. Церква мала лише 14 соток землі. Крім того в Ракошині і Руському було ще 2 церкви, на цьому приході жоден одружений священик прожити не міг.
Історія монастиря складна. Прийшов я один у Руське у 2001 р. Спочатку ми заснували тут у 2001-2002 рр. єпархіальне подвор’є, потім був розроблений статут і заснований монастир. З Приборжавського подарували нам „фінський” будиночок, крім того у селі ми винаймали будинок. Потім до мене приєднався ієромонах Іренарх, покійний ієромонах Нектарій, ієромонах Варфоломій, ігумени Рафаїл, Мефодій, Амфілохій, Лаврентій, Серафим, Алексій, ієродиякон Херувим, послушники Володимир, Віктор, Василь, Артур. Зусиллями благодійників: Рябця М.М., Теличко Ф.М., Балоги В.І., Банк В.М. та жителів навколишніх сіл і багатьох спонсорів не лише з Закарпаття а й із-за кордону, зокрема з Чехії, Угорщини, Італії, Росії, Кенії, вдалося реставрувати церкву Покрова Божої Матері, побудувати 3 поверховий житловий будинок.
Храмові празники відправляємо на свято Покрова Божої Матері та на третій день Паски. З святинь монастир має ікону „Знаменіе Божої Матері”, що залишилася ще з 20-х рр., „Іверська ікона Божої Матері” подарована монахинею Макриною з Мукачівського монастиря, частинки мощей Св. Пантелеймона.
Маємо велике господарство і досить багато землі, яку обробляємо, щоб забезпечити себе всіма необхідними продуктами харчування. Маємо в плані збудувати капличку Св. Пантелеймона та деякі інші споруди.
Немає коментарів
Додати коментар